19 березня 2020 року своє 90-річчя святкувала геніальна українка Ліна Костенко, поетеса-шістдесятниця, Лауреат Шевченківської премії, почесний професор Києво-Могилянської академії.
Поетичні рядки Ліни Костенко про Слово, мову:
Підклавши руки під голову,
до ранку дивлюся в склепіння своєї душі.
Там сходить сонце, слово і люди.
І світить сонце оком загадковим.
Ще слів нема. Поезія вже є.
Все, чим образили поета,
акумулюється в слова.
А слово – струм. А слово – зброя.
А віще слово – вічове.
Душа, зруйнована, як Троя,
своїх убивць переживе.
…Помовчали. Душа шукала слова.
Воно трудне, не виважиш на хунт.
Страшні слова, коли вони мовчать.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним
Віддайте мені все. Віддайте мені мову,
якою мій народ мене благословив
Шматок землі, ти звешся Україною.
Ти був до нас. Ти будеш після нас.
Мій предковічний, мій умитий росами,
космічний, вічний, зоряний, барвінковий…
Коли ти навіть звався – Малоросія,
твоя поетеса була Українкою!
Бо лиш народи, явлені у Слові,
достойно жити можуть на землі.
А наше слово дожило до смерті,
але для світу й досі ще не є.
ТА ПРИЙДЕ ЧАС, ЯК ПЕРЕД БОГОМ СВІДЧУ,
ще буде Слово, більше за слова.
Але чи й справді ми німі для світу,
чи, може, трохи світ недочува?
Бо тільки Слово – пам’яті спасенність.
Живий народ, що мав своє письмо!
Душа тисячоліть шукає себе в слові.
Віддайте мені все. Віддайте мені мову,
якою мій народ мене благословив.
Це лиш слова. Зате вони безсмертні.
Вгамуйте лють. Їх куля не бере.
Я скучила за дивним зойком слова.
Мого народу гілочка тернова.
Зневажені тут мова і народ, який міщан століттями годує.
Все називається Україною –
Універмаг, ресторан, фабрика…
І тільки мова чужа у власному домі
…а де ж те Слово, що його Тарас
коло людей поставив на сторожі.
Безсмертна мово! Ти смієшся гірко.
Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.
Вони ж дурні, вони ж знімали мірку
з твоїх принижень –
не з твоєї величі!
Які слова страхітливі – дволикість,
дворушництво, двозначність, двоєдушність!
Двомовність – як роздвоєне жало.
Віки духовної руйнації.
Змія вжалила серце нації!
Не любить слово стимулів плечистих,
бо п’є натхнення тільки з рік пречистих.
Народ шукає в геніях себе.
Ні честі, ні мови, ні згоди, самі лише смутки і пні.
Коханий мій рідний народе, ти збудешся врешті чи ні?!
